Моє життя в Лондоні

Так вже склалося, що затримка між подією та публікацією розповіді про неї на моєму блозі, складає приблизно 2 тижні. Це цілком природно для "в міру" лінивої людині або зайнятої людині. Отже два тижні тому, гарним суботнім ранком, я нашвидкоруч поснідав, зібрав рюкзак, заскочив у машину і погнав на південий схід. Туди, де тече Канал (Channel або English Channel ) і де розташоване місто Дувр ( Dover ). Саме там відстань між островом і материком найменша - приблизно 23 милі, саме звідти курсують пароми на континет, саме десь там пірнає у землю швидкісна залізнична магістраль , що 14 років тому з'єднала дві столиці. Перший раз я потрапив до Дувру випадково, коли подорожував східним узбережжям . Мене вразила старовинна фортеця на високому пагорбі. І ось я знову тут, щоб облазити рештки середньовічної твердині, яка вистояла й в останню світову війну. Стоячи високо на пагорбі, звідки у ясну погоду мабуть видно французський беріг, ще раз пересвідчився, що англійці знали як і вміл

Приблизно так можна перевести головну новину останніх тижнів лондонського життя - Goodbye Waterloo , hello St. Pancras . Так склалося, що 13-го листопада увечері я мав приємну зустріч у центрі Лондона і повертався додому пізно саме з вокзалу Waterloo. Це був останній день, коли з його міжнародного терміналу відправились швидкісні потяги на контенетн. Коли я проходив повз табло, на ньому горів надпис "Goodbye Waterloo, we will miss you!" Приміщення терміналу було незвично порожнім, лише самотньо тупцював охоронець у кутку і вітер грався пустим пакетом. Дивне відчуття, схоже на те, коли втрачаєш когось назавжди. Воно підживлювалось інформаційною компанією, на зразок того, що на цьому ж табло, як і на сайті Євростару, йшов зворотній відлік у секундах. Це не просто переїзд на нове місце - це перегорнута сторінка історії британської столиці, революційного на той час за сміливістю інженерного проекту та нова віха співробітництва між двома такими складними сусідами, якими є Британі