Цей лист - коротка розповідь про останню подорож в Україну.
Субота, 20.05.2006
Юрчик підвіз мене до аж до самого холу першого термінала Хітроу. Черга до реєстрації була великою, то ж я отримав board ticket за 20 хвилин до закінчення посадки. Довелось все робити дуже швидко.
В неділю були шашлики. Справжні і багато :)
Тиждень почався важким понеділком – не вдалося зробити нічого з того, що було заплановано. Сходили з сестрами в кіно на “Трістан та Ізольда”. Непоганий фільм, стриманий та яскравий, хоч і сюжет уже досить заїжджений.
У вівторок відправляли Альону (молодша сестра, біолог) на практику в заповідник під Каневом. Місце знаходиться недалеко від Тарасової Гори. Було жарко, автобус запізнився майже на годину, що не дивно. Потім було “завантаження”, бідний Ікарус був забитий під саму стріху :)
Увечері була традиційна піца та пиво з друзями в улюбленій піцерії біля Золотих Воріт.
Кінець тижня видався таким же напруженим як і його початок: зустрічі, візити і т.і. Цікаво, що цього разу було стільки приємних випадкових зустрічей із старими знайомими, друзями-однокласниками. Мабуть більше ніж за всі минулі роки.
У неділю відвідав друзів та сестру у Вінниці. Мабуть найкращий день за усю відпустку. Якщо коротко, то жахливі дороги, базар на центральній вулиці зводить нанівець усі Правила дорожнього руху. Гарні маршрутки, як не дивно майже усі новенькі Mercedes-Benz. Щасливі друзі. У них звичайно є купа своїх проблем, але вони успішні, їхнє життя наповнене змістом.
Минуло вже 6-ть років як я поїхав з Вінниці, а там здається за цей час нічого не змінилось. Навіть ця обставина не змогла зіпсувати гарний настрій, з яким я сідав на вечірній потяг до Києва. По дорозі подивився фільм One day (“Один день”) з моєю улюбленою акторкою – Мішель Пфайфер - та Д. Клуні.
Три з половиною години подорожі пролетіли непомітно.
В понеділок знову були зустрічі та різні справи. Ввечері я перший раз у своєму житті спробував, що таке “сусі”, або “суші”.
У вівторок минув тиждень Альониного заслання у далекий монаст.. заповідник :) Тому ми з Вітою (ще одна менша сестра, на цей раз майбутня юристка) вирішили її провідати. Це було наче подорож у часі в недалеке минуле.
Щоб зекономити час було вирішено доїхати до Обухова маршруткою а там як вийде. Потрібно сказати, що Обухів – це лише третя частина всієї дороги. Цей відрізок ми подолали з легкістю – чисті та нові маршрутки (ті ж таки Mercedes’и), рівна та широка обухівська траса.
Але вийшовши з маршрутки на автостанції (якщо це можна так назвати) “Обухів”, я відчув легку ностальгію по славним післяперебудовним рокам, коли все було розвалене та занедбане. Наче повернувся назад на 10 років.. :)
Але це були лише квіточки, тому що наступні дві з половиною години ми провели у переповненій маршрутці типу Івеко (19затертого року випуску). В ній було просто страшно сидіти, а водій намагався витиснути з неї 90-100 км/г на рівних ділянках дороги. Зрозуміло, що ніякої вентиляції там не передбачено, а з усіх кондиціонерів працювало лише вікно коло водія, яке він трішки відкривав, коли курив. Пересічні українці, що були нашими супутниками наповнювали наш фаетон усіма барвами сільських ароматів.
Коли ж ми дісталися славного міста Канів, почався дощ. Тож культурно-розважальну програму довелось обмежити походом по магазинах та обідом у місцевій Домашній кухні з претензіями на розкішний провінційний ресторан, хоч я б на місці Домашньої кухні образився за таке порівняння.
Після того як повеселілого ботаніка було доставлено на “базу”, ми прибули на автовокзал і почали готуватись до зворотної подорожі. Як не дивно маршрутка, яка ходить прямісінько на Поділ, була у гарному стані (відчувається, що це столичне сполучення) і долає весь шлях за дві з половиною години. Це нас порадувало, але радість наша була передчасна, так як усю дорогу ми мусили “насолоджуватись” зірками Радіо Шансон. Я не розумію, звідки у простих людей така любов до цієї бандицько-тюремної романтики?!
Після чергової cover-версії “Мурки” майбутня юристка затулила вуха долонями. Я її розумію - готуватись до заліку з Кримінального права під такий акомпанемент доволі непросто :) Хоча з іншого боку, мабуть корисно.
В Києві теж лив дощ...
Середа-п'ятниця пролетіли як один день.
Субота.
Все! Лишилось владнати останні справи, не забути купити за списком, і не запізнитись на літак. Аеропорт був переповнений. Всі процедури зайняли десь хвилин 10. І лише після паспортного контролю я відчув як втомився за ці 2 тижні... Оголошення рейсу чекали довго й так і не дочекалися. Рейс затримали хвилин на 20-30, але прилетіли у Хітроу на 10 хвилин раніше від розкладу. Політ пройшов чудово як завжди. Годували гарно. Політали трішки над Лондоном, погода була ясна і сонячна, тож краєвиди були чудові. Сіли дуже швидко, від моменту торкання землі до зупинки пройшло можливо секунд 20-30. Аж вдавило у крісло :)
В аеропорту черг ніде не було, контроль пройшов без проблем. В залі прильоту мене вже чекали Юрчик та Тарас. Після теплої зустрічі ми поїхали додому. Том-том (така штуковина, щось на зразок навігаційної системи) постійно повертав нас в Хітроу, мабуть йому там сподобалось :)
У неділю було велике зібрання “у Юдічевих”. Пожарили всякої всячини, пограли у народні українські ігрища з мячем. Відпочили одним словом :)
Колегам на роботі сподобались цукерки “Вечірній Київ”, мене навіть ніхто не чіпав майже цілий день, що дало мені змогу написати цей пост :)
З цієї подорожі я зробив висновок для самого себе, що не потрібно порівнювати “там” і “тут”. Мені добре в Києві, але тягне у Лондон. Тут теж добре, але іноді хочеться все кинути і просто ще раз пройтися затишними київськими вулицями на Липках, побачити обличчя рідних та почути їхні голоси, сходити на стадіон і повболівати за Динамо чи збірну, випити пива з друзями на Хрещатику або просто насолоджуватись вродою українських дівчат :)
Субота, 20.05.2006
Юрчик підвіз мене до аж до самого холу першого термінала Хітроу. Черга до реєстрації була великою, то ж я отримав board ticket за 20 хвилин до закінчення посадки. Довелось все робити дуже швидко.
В неділю були шашлики. Справжні і багато :)
Тиждень почався важким понеділком – не вдалося зробити нічого з того, що було заплановано. Сходили з сестрами в кіно на “Трістан та Ізольда”. Непоганий фільм, стриманий та яскравий, хоч і сюжет уже досить заїжджений.
У вівторок відправляли Альону (молодша сестра, біолог) на практику в заповідник під Каневом. Місце знаходиться недалеко від Тарасової Гори. Було жарко, автобус запізнився майже на годину, що не дивно. Потім було “завантаження”, бідний Ікарус був забитий під саму стріху :)
Увечері була традиційна піца та пиво з друзями в улюбленій піцерії біля Золотих Воріт.
Кінець тижня видався таким же напруженим як і його початок: зустрічі, візити і т.і. Цікаво, що цього разу було стільки приємних випадкових зустрічей із старими знайомими, друзями-однокласниками. Мабуть більше ніж за всі минулі роки.
У неділю відвідав друзів та сестру у Вінниці. Мабуть найкращий день за усю відпустку. Якщо коротко, то жахливі дороги, базар на центральній вулиці зводить нанівець усі Правила дорожнього руху. Гарні маршрутки, як не дивно майже усі новенькі Mercedes-Benz. Щасливі друзі. У них звичайно є купа своїх проблем, але вони успішні, їхнє життя наповнене змістом.
Минуло вже 6-ть років як я поїхав з Вінниці, а там здається за цей час нічого не змінилось. Навіть ця обставина не змогла зіпсувати гарний настрій, з яким я сідав на вечірній потяг до Києва. По дорозі подивився фільм One day (“Один день”) з моєю улюбленою акторкою – Мішель Пфайфер - та Д. Клуні.
Три з половиною години подорожі пролетіли непомітно.
В понеділок знову були зустрічі та різні справи. Ввечері я перший раз у своєму житті спробував, що таке “сусі”, або “суші”.
У вівторок минув тиждень Альониного заслання у далекий монаст.. заповідник :) Тому ми з Вітою (ще одна менша сестра, на цей раз майбутня юристка) вирішили її провідати. Це було наче подорож у часі в недалеке минуле.
Щоб зекономити час було вирішено доїхати до Обухова маршруткою а там як вийде. Потрібно сказати, що Обухів – це лише третя частина всієї дороги. Цей відрізок ми подолали з легкістю – чисті та нові маршрутки (ті ж таки Mercedes’и), рівна та широка обухівська траса.
Але вийшовши з маршрутки на автостанції (якщо це можна так назвати) “Обухів”, я відчув легку ностальгію по славним післяперебудовним рокам, коли все було розвалене та занедбане. Наче повернувся назад на 10 років.. :)
Але це були лише квіточки, тому що наступні дві з половиною години ми провели у переповненій маршрутці типу Івеко (19затертого року випуску). В ній було просто страшно сидіти, а водій намагався витиснути з неї 90-100 км/г на рівних ділянках дороги. Зрозуміло, що ніякої вентиляції там не передбачено, а з усіх кондиціонерів працювало лише вікно коло водія, яке він трішки відкривав, коли курив. Пересічні українці, що були нашими супутниками наповнювали наш фаетон усіма барвами сільських ароматів.
Коли ж ми дісталися славного міста Канів, почався дощ. Тож культурно-розважальну програму довелось обмежити походом по магазинах та обідом у місцевій Домашній кухні з претензіями на розкішний провінційний ресторан, хоч я б на місці Домашньої кухні образився за таке порівняння.
Після того як повеселілого ботаніка було доставлено на “базу”, ми прибули на автовокзал і почали готуватись до зворотної подорожі. Як не дивно маршрутка, яка ходить прямісінько на Поділ, була у гарному стані (відчувається, що це столичне сполучення) і долає весь шлях за дві з половиною години. Це нас порадувало, але радість наша була передчасна, так як усю дорогу ми мусили “насолоджуватись” зірками Радіо Шансон. Я не розумію, звідки у простих людей така любов до цієї бандицько-тюремної романтики?!
Після чергової cover-версії “Мурки” майбутня юристка затулила вуха долонями. Я її розумію - готуватись до заліку з Кримінального права під такий акомпанемент доволі непросто :) Хоча з іншого боку, мабуть корисно.
В Києві теж лив дощ...
Середа-п'ятниця пролетіли як один день.
Субота.
Все! Лишилось владнати останні справи, не забути купити за списком, і не запізнитись на літак. Аеропорт був переповнений. Всі процедури зайняли десь хвилин 10. І лише після паспортного контролю я відчув як втомився за ці 2 тижні... Оголошення рейсу чекали довго й так і не дочекалися. Рейс затримали хвилин на 20-30, але прилетіли у Хітроу на 10 хвилин раніше від розкладу. Політ пройшов чудово як завжди. Годували гарно. Політали трішки над Лондоном, погода була ясна і сонячна, тож краєвиди були чудові. Сіли дуже швидко, від моменту торкання землі до зупинки пройшло можливо секунд 20-30. Аж вдавило у крісло :)
В аеропорту черг ніде не було, контроль пройшов без проблем. В залі прильоту мене вже чекали Юрчик та Тарас. Після теплої зустрічі ми поїхали додому. Том-том (така штуковина, щось на зразок навігаційної системи) постійно повертав нас в Хітроу, мабуть йому там сподобалось :)
У неділю було велике зібрання “у Юдічевих”. Пожарили всякої всячини, пограли у народні українські ігрища з мячем. Відпочили одним словом :)
Колегам на роботі сподобались цукерки “Вечірній Київ”, мене навіть ніхто не чіпав майже цілий день, що дало мені змогу написати цей пост :)
З цієї подорожі я зробив висновок для самого себе, що не потрібно порівнювати “там” і “тут”. Мені добре в Києві, але тягне у Лондон. Тут теж добре, але іноді хочеться все кинути і просто ще раз пройтися затишними київськими вулицями на Липках, побачити обличчя рідних та почути їхні голоси, сходити на стадіон і повболівати за Динамо чи збірну, випити пива з друзями на Хрещатику або просто насолоджуватись вродою українських дівчат :)
Comments